Микола Бондаренко: відчайдушний Кібець-месник

Микола Бондаренко: відчайдушний Кібець-месник

Холодний Яр

Чи бували Ви колись у Холодному Яру? Якщо так, то знаєте: він заворожує. Ця колиска вільного козацького, гайдамацького і отаманського духу вабить до себе незримою магією, знову і знову запалюючи серця українців жагучим вогнем. Вогнем гідності, свободи та звитяги. Два роки тому я вперше відвідала Холодний Яр. І знаєте, що мене вразило найбільше? Як не дивно, не розкішна велич ясно-оксамитової природи, багатої ярками, пагорбами та весняними лісовими квітами навколо таємничого Чорного озера, оповитої шепотом верховіть тисячолітнього Залізнякового дуба; і не та величезна кількість людей, які з усієї України з'їхалися вшановувати славних отаманів; і навіть не розповідь про жертовний вчинок трьохсот козаків Чорного Ворона, які трагічно загинули в Чорному лісі. Звичайно, все це захопило мене, проте найбільше запам'ятався – поодинокий хрест із потертою назвою, який скромно стояв, осяяний вечірнім теплим сонцем. Це хрест на могилі сім'ї холодноярського отамана Миколи Кібця-Бондаренка – молодої дружини Євгенії та півторарічного сина Миколки. Їх обох по-звірячому замучили більшовики… Від побаченого надпису мимоволі стискається серце, на очі навертаються сльози, а десь всередині підіймається нестримний протест. Протест усього єства супроти жорстокості, несправедливості і ненависного ворожого гноблення. Якими ж нахабними дегенератами треба бути, щоб вторгатися на чужу землю, грабувати її багатства, винищувати її населення і до того ж заявляти про свої права? І якими ж треба бути тварюками, щоб знущатися над дитиною? Маленькою, невинною і такою беззахисною. Хоча ні, навіть тварюка на таке не здатна. Ці виродки були чимось (саме так, не кимось!) набагато гіршим. І невже після цього хтось знову наважиться у черговому приступі своєї старечої ностальгії заїкнутися про зразкову й авторитетну комуно-більшовицьку владу, забувши, яким шляхом вони до цієї влади прийшли?

Микола Кібець-Бондаренко пережив своїх рідних усього на два місяці, загинувши в бою 3 січня 1921 року. Чи ж не дивно, що після того, що сталося, після того, як він побачив сліди тяжких ударів на обличчі померлого синочка, глибокі рани на тілі та сліди від повисмикуваного волосся на голові загиблої дружини, не життя хотілося отаманові, а смерті? Помсти і смерті, як для кривдників, так і для самого себе. Ні помста, ні смерть до нього не забарилися. Проживши усього неповних 25 років, Микола Бондаренко, уродженець села Цибулевого, устиг за цей короткий вік стати вірним товаришем, люблячим чоловіком і батьком, нещадним месником для ворогів та гідним сином для України.

Недаремно прозвали отамана Кібцем – як хижий птах зненацька налітав він на супротивника, ефективно паралізував налякану жертву і так само швидко зникав над просторим степом. Сміливий і відчайдушний, кмітливий і запальний, Микола Бондаренко прославився організацією багатьох успішних операцій, під час яких роззброювалися цілі підрозділи Червоної армії, зокрема під Веселим Кутом, на станціях Знам'янці та Хирівці. Він часто влаштовував диверсії на залізниці, спустивши одного разу з колій потяг з ескадроном кінноти Будьонного і добувши для повстанців п'ять кулеметів та майже сотню коней. Цікавим є й те, як Бондаренку вдалося хитрістю заманити у засідку півсотні членів загону по боротьбі з бандитизмом начебто для знищення самого себе – отамана Кібця та його "банди" - і там уже за допомогою побратимів ліквідувати їх.

Завжди діючи у перших лавах, чорноліський отаман був зразком для козаків і справжнім жахом для окупантів – до нас дійшло чимало записів-скарг більшовиків про те, що загони Кібця не дають їм нормально "працювати", ледь не щоденно здійснюючи наскоки. Ще одним свідченням цього є більшовицькі плакати, на яких під малюнком хижого степового птаха, що тримає в пазурах та клює закривавлених червоноармійців, був підпис "Бандит Кобец". Не дивно, що такі плакати лякали в першу чергу самих червоноармійців, а не місцеве населення, яке добре розуміло, хто є хто. Більш того, пам'ятало і достойно шанувало своїх героїв. Зокрема, після переможного бою, в якому вдалося захопити ворожу валку, але в якому й загинув Микола Бондаренко, один із повстанців – Михайло Дорошенко – із сумом та гордістю згадував: "Тієї нещасливої хвилини ворожа куля вирвала з повстанських лав найхоробрішого і найсміливішого лицаря – Миколу Степановича Бондаренка-Кібця. Упав із коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. Він її символічно передавав і доручав живим борцям, щоб продовжували боротьбу за Волю і незалежність України".

Поховали Миколу з почестями біля церкви в селі Надлак, тепер Кіровоградської області. Над його труною в жалобній тиші звучали лиш щирі промови козаків і отаманів, та тихо шурхотів пониклий жовто-блакитний прапор.