Уроки історії від Дмитра Донцова

Уроки історії від Дмитра Донцова

Дмитро Донцов

Звертаючись до публіцистичної спадщини Дмитра Донцова, не можна не помітити, що вона зараз є актуальною, як ніколи. Більшість тих проблем, про які писав мислитель, дотепер не вирішена; ті загрози, від яких він застерігав, залишилися, хоча частково змінили свою форму; ті завдання, які Донцов ставив перед українськими патріотами багато десятиліть тому, і зараз є пріоритетними. Праці більшості сучасників великого теоретика націоналізму – мислителів, публіцистів, суспільствознавців становлять зараз інтерес лише для вузького кола фахівців, а натомість "Націоналізм", "Дух нашої давнини" та інші праці Дмитра Донцова і зараз сприймаються радше як навчально-методичні посібники для українського націоналіста – такі, які з плином часу стають ще більш потрібними на тих жорстоких уроках, які задає нашій нації сувора вчителька історія.

Ім'я Донцова і зараз викликає страх і ненависть у різного ґатунку українофобів і сучасних "провансальців". Утім, якщо раніше компартійні "суспільствознавці", запопадливо виконуючи завдання червоних сатрапів, намагалися всіляко очорнити Донцова, навішати на нього всіляких ярликів (чого варта лише брошура із неперевершеною у своєму цинізмі назвою "Дмитро Донцов – лютий ворог українського народу"!), то зараз багато хто з "фахівців" намагається довести, що ідеї Донцова "застарілі", "не актуальні", "суперечать цінностям сучасної європейської цивілізації". Утім, саме життя засвідчує, що ідеї Донцова рано списувати до "архіву історії". Варто згадати хоча б його історіософську концепцію, яка і зараз кидає виклик імперсько-українофобським та демоліберальним теоріям, які руйнують нашу національну пам'ять.

Глибокий знавець української історії, Дмитро Донцов шукає у ній витоки тих небезпек, які підточують націю в його часи. Опанувавши багато джерел, він робить висновок: є базові закони історичного розвитку націй і держав, зрозумівши які, можна зберегти українську націю від знищення, примножити її силу та повести до процвітання та величі. Так, досліджуючи історію Київської Русі часів її могутності, мислитель стверджує: велич Русі зумовлювалася наявністю консолідованої еліти, (як він її називає – "провідної верстви") – князів і давньоруської аристократії, які мали ідеалістичний світогляд – він спирався на три засади: шляхетність, мудрість і мужність. Подаючи величезну кількість прикладів із давніх джерел, Дмитро Донцов виразно засвідчує пріоритет у тодішньої еліти інтересів держави та народу над особистими інтересами, добра спільноти над вигодою її окремих частин, далекосяжних цілей над тимчасовими. Коли ж ця еліта починає занепадати – стверджує мислитель – починаються епоха феодальних міжусобиць, втрата могутності, а незабаром – і остаточний занепад колись могутньої держави. Ці ж тенденції Донцов простежує і в добі козаччини, де на зміну масштабним державницьким планам Хмельницького та Виговського прийшли корисливі та дрібні оборудки "вождів" доби Руїни, а деградація козацької старшини призвела до поглинання Гетьманщини Російською імперією з усіма неминучими наслідками: кріпацтвом, денаціоналізацією, русифікацією.

Виявляючи дію того ж закону в більш близькі до нас часи, видатний ідеолог націоналізму розкриває причини поразки Національно-визвольних змагань 1917–1921 років: коріння невдач сягає демоліберальних ідей, які заполонили українську інтелігенцію у 19 столітті. У гонитві за модними тоді ідеями соціалізму, народництва та лібералізму українські громадсько-політичні діячі відкидали ті принципи, на яких будувалася давня велич України – шляхетності, мудрості та мужності. Їхні ідейні та духовні спадкоємці – Винниченко, Шаповал та інші у переломні часи, коли потрібно було рішуче захищати відроджену державність України, не виявили хисту ні до управління країною, ні до боротьби з її ворогами, не зуміли очолити той вибух національного відродження, який яскраво спалахнув після розпаду Російської імперії. Не маючи державної мудрості, вожді Центральної Ради повсякчас вели переговори з більшовиками, хоч останні ясно показували свою безкомпромісність у встановленні "диктатури пролетаріату" (а насправді – диктатури компартійних функціонерів). Донцов стверджує: нехтуючи довгостроковими інтересами української нації, а прагнучи ситуативної вигоди, тодішні керманичі призвели до встановлення в Україні червоного терору та влади чужої панівної верхівки – компартійної номенклатури.

Таким був жорстокий і кривавий урок історії. Його добре вивчив Донцов, який сам переживши буревій Визвольних змагань. Завдяки творам мислителя цей урок вивчили та зробили з нього висновки діячі УВО, а потім – ОУН. У 21 сторіччі перед українською нацією постали нові виклики, і відповідь на них багато в чому залежить від того, наскільки ми врахуємо досвід нашої попередньої історії – як перемог, так і невдач. Осмислюючи їх, не раз нам доведеться повертатися до спадщини великого українського політика, публіциста та історіософа Дмитра Донцова, який, знаходячись на чужині та стаючи свідком поневолення України начебто всемогутньою імперією, завжди свято вірив у відродження української державності, а тому залишив нащадкам глибокі теоретичні висновки та безцінні практичні рекомендації. Він цілком слушно вважав, що вони будуть враховані українськими націоналістами майбутніх поколінь.