19 cічня у кінотеатрах країни – прем'єра фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь"

19 cічня у кінотеатрах країни – прем'єра фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь"

ТойХтоПройшовКрізьВогонь

Тепер так заведено: спочатку подія з'являється в Інтернеті в якості моделі дійсності, а вже потім її можна шукати в дійсності. Поки що можу повідомити: прем'єра фільму "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" має відбутися в "Кінопалаці" 19 січня 2012 року о 18-30. З цієї дати розпочнеться прокат фільму (http://www.facebook.com/FIRECROSSER).

Для мене фільм починався і закінчувався кілька разів. Уперше я почув про Івана Даценка в 1967 році. Історія, яку привезла з Канади до Києва делегація українських кінематографістів, була схожа на казку. Казку цю важко було забути, вона жила своїм життям, інколи згадувалася, допоки несподівано не перетворилася на п'ятирічний виробничій процес – роботу над сценарієм, репетиції, зйомки фільму, зупинки, знову зйомки і знову зупинки…

Усупереч технології, календарному плану і фінансуванню, зйомки фільму і далі продовжувалися як казка (часом смішна, часом страшна). Тим більше, що історія Вождя індіанського племені почалася в селі Чернечий Яр поруч з Диканькою – там, де на поверхню землі виходять всесвітньовідомі поклади корисних копалин різних надприродних явищ.

Сьогодні фільм закінчився, зібравши в титрах неймовірну кількість цікавих людей. З усіх фільмів, які я знімав, це найдовші титри, бо коли після чергової перерви роботи поновлювалися, доводилося знайомитися з новим художником-гримером, художником по костюмах, другим режисером, іншими членами групи... Кожний з цих людей брався робити диво, яке крім нього не може зробити хтось інший.

Чому мені подобається професія режисера? Тому що режисер має щасливу нагоду бачити ці дива першим. Наприклад, першим спостерігати акторські імпровізації, які неможливо було запланувати; першим бачити, як складаються в безперервний ланцюг кадри, зафільмовані в різних місцях, в різні роки після довгих і безнадійних перерв; першим слухати музику до фільму...

Хочу подякувати всім, с ким звела мене доля Івана Даценка. Хочу подякувати всім, хто вміє знімати кіно. Так колись казали на студії: "Він (або вона) вміє знімати кіно". Немає значення, яка у неї (або у нього) посада у групі – піротехнік, гример, "хлопавка"… Таких людей режисери переманювали, бо "він (або вона) вміє знімати кіно". Хочу подякувати акторам – і тим, хто грав в "оркестрі фільму", і тим, хто виконував сольні партії: Олі Грішиній, Іванці Іллєнко, Дмитрові Лінартовичу, Віталію Лінецькому; хочу подякувати оператору Олександру Кришталовичу, художнику Роману Адамовичу, композитору Володимиру Гронському, продюсеру Володимиру Філіппову, хочу подякувати всім, кого глядачі побачать на екрані і в титрах.

Не можу не назвати ще двох людей, які також вміють знімати кіно. Навчилися за ті роки, що ми разом: дружина Світлана і донька Іванка. Якби не їхнє терпіння і віра – де б я був з роками вимушеного безробіття, чергового "пробивання" нового сценарію, зупинок у виробництві... Останній раз вони мене зрозуміли, коли я сказав, що піду на яхті через океан, аби у такий спосіб продовжити зйомки фільму. "Так ти кіно ще не знімав", – сказала дружина. Не тримала. Зрозуміла. Так само, як і Іванка.

Сьогодні знімальна група передає глядачам своє право першими бачити народження дива в руках кожного з учасників зйомок і, нарешті, всіх разом.

Трошки сумно. І чогось не вистачає в руках…